(Перейти до частини 2) 

ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ, СУСПІЛЬСТВА І ГРОМАДЯНИНА В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ПРОТИБОРСТВА

Цією статтею розпочинається цикл публікацій з висвітлення результатів досліджень проблем теоретико-методологічного і політико-правового забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства і держави, а також політики безпеки в міждержавних і міжнародних відносинах.

(Початок, частина 1)

Актуальність теми. На слуху у кожного з нас різні критерії класифікації епохальних циклів у розвитку людської цивілізації. Нам відомі як наукові, так і менш науково визначені характеристики періодів історичного розвитку. Відповідні „епохи” позначені термінами з різним змістом понять, приміром: епоха примітивного суспільства; епоха утворення і розвитку держави; епоха „варварства”, інквізиції, „хрестових походів”, ренесансу; епоха зародження і розвитку капіталізму, переростання капіталістичної матеріальної економічних експансії в епоху імперіалізму; епоха формування, розквіту і розпаду світових імперій (німецької, голландської, іспанської, португальської, британської, французької); епоха встановлення і домінування в світі мілітаристських, фашистських, інших різновидів тоталітарних режимів; епоха зародження, становлення світової соціалістичної системи, розбудови основ комуністичного суспільства, їх переродження у світову „радянську імперію”, її поразки і зникнення;  епоха „холодної війни”, протистояння світових центрів сили за гегемонію на напрямку „Схід – Захід”; та нинішня епоха „глобалізації”... Виникає потреба дати різноаспектні наукові відповіді на проблемні питання сьогодення і змоделювати тенденції розвитку оперативної обстановки в інформаційно-психологічній сфері на найближчу, середньо і  далеко строкову перспективу.

Мета даної статті полягає у визначенні рівня розвиненості та відповідності сучасним вимогам системи законодавчого забезпечення інформаційної безпеки людини і громадянина, українського суспільства та держави Україна.

Завдання – проаналізувати, оцінити, визначити позитивні здобутки та недоліки в законотворчому процесі у сфері правового і законодавчого забезпечення розвитку сучасного українського суспільства і громадянина в умовах конкурентної взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх політичних сил, які беруть участь у визначенні та формуванні сучасних цивілізаційно-ціннісних преференцій українського суспільства та політики держави в політико-ідеологічній та інформаційно-психологічній сфері.

Частина І. Характеристика сучасної парадигми теорії інформаційної безпеки

1.2. Загальна характеристика сучасного розвитку людства і чинників впливу на процеси в конкурентній боротьбі геостратегічних центрів сили за контроль над українським суспільством

Глобалізація – це певна якісно нова епоха у розвитку людства. Реальність сьогодення констатує, що останню чверть XX ст., особливо після розпаду СРСР і впровадження новітніх комунікаційних технологій (комп’ютеризації, Інтернету, мобільного зв’язку тощо), різко прискорили процеси глобалізації, які охопили практично всі держави світу. Нині сучасне світове співтовариства  у своєму розвитку має сталу і незворотну тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин. Посилення цієї залежності відбувається в умова виникнення світових проблем такого масштабу, що у межах потенціалу однієї економічної могутності (держави) подолати їх практично не можливо. Зазначене тягне за собою тенденцію до співробітництва. Посилення світогосподарських, приватноправових контактів прискорює розвиток політико-правових, міждержавних, міжрегіональних  відносин.

Як наслідок національні суспільства і держави як суверени змушені шукати певні шляхи для порозуміння, тобто – наближення своїх поглядів на суспільне життя, встановлення відповідних єдиних технічних і технологічних стандартів у виробництві продукції і товарів, встановлення єдиних правил поведінки у взаємовідносинах, – одним словом – до уніфікації усіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, які утворюють цивілізаційні об’єднання. Зазначена позитивна тенденція одночасно тягне за собою й негативи. Так, провідні центри геополітичної сили, використовуючи свій потенціал і тимчасове домінування у світі, намагаються нав’язувати власні моделі організації і управління суспільством з тим, щоб саме їхня модель розвитку суспільства була покладена в основу уніфікації національних суспільств, які нині утворюють цивілізаційні об’єднання.

Зазначені процеси уніфікації в умовах світоглядної конкуренції тягнуть за собою тенденції до стирання певних національних, етнокультурних, світоглядно ментальних відмінностей у представників не домінуючих у світових процесах народів, особливо у малочисельних, які беруть участь у сучасних міжнародних процесах. Одночасно як зазначалося вище відбувається процес нав’язування з боку певних домінуючих світових сил (зокрема, США) відповідних, не узгодженої з переважною більшістю учасників міжнародних відносин, моделей цінностей, стандартів і якостей життя. Саме загроза знищення в умовах глобалізації світового суспільства самоідентифікаційних ознак націй і народів або їх заміна чужорідними веде до переродження, викликає велику стурбованість у провідних носіїв національної самобутності, традицій і способу життя.

Саме ця суспільна значимість викликає у наукових і фахових безпекознавчих колах нагальну потребу та доцільність проведення постійного прискіпливого різноаспектного інформаційно-аналітичного моніторингу сучасних процесів і тенденцій у міжнародних відносинах та наукового узагальнення практики, оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання особливостей інформаційно-психологічного протиборства суб’єктів геополітичної, геоекономічної, геостратегічної конкуренції, місця та ролі в цій галузі специфічних суспільних відносин сил і засобів систем:  1) органів державної влади і управління держав (СОДВ);

2) неурядових національних (ННО) та транснаціональних (ТНО) структур і організацій;

3) транснаціональних військово-політичних об’єднань (ТНВПО); 4) господарських фінансово-промислових корпорацій (ТНК);

5) засобів масової інформації (ЗМІ) та інформаційно-телекомунікаційних корпорацій (ІТК–ТНК);

6) відкритих інформаційно-телекомунікаційних корпорацій (ВІТКС);

7) мережних інформаційних каналів корпорацій (ТНК-СМІК) та корпорацій-провайдерів (ТНК-пр);

8) віртуальних соціальних співтовариств (віртуальних соціальних корпорацій – ВСК);

9) таємних транснаціональних елітарних організацій (ТТНЕО), інших латентних (таємних) структур у соціально-політичних і економічних процесах сучасного світового співтовариства, що глобалізується.

Встановлення після серпня 1991 року латентними транснаціональними, елітарними співтовариствами, контрольованими насамперед американськими та ізраїльськими ТНК, повного контролю над національними політичними елітами та процесами в пострадянських і посткомуністичних державах, а також утворення залежності характеру політичних подій від їх впливу — підтверджують висунуту автором статті ще у 1990 р. наукову гіпотезу про те, що нині насправді відбувається таємне протистояння за перерозподіл сфер геостратегічного впливу на таких рівнях:

1) світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму, соціал-демократизму, сіонізму, комунізму, націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих і лівих політичних течій (нацизму, фашизму, маоізму тощо); 2) світових релігійних рухів (католицизму, православ’я, протестантизму, магометанства, іудаїзму, конфуціанства, індуїзму);

3) новітніх релігійних та містичних культів;

4) громадських елітарних закритих об'єднань, союзів, лож, громад масонського типу;

5) транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

6) мафіозних та інших організованих транснаціональних злочинних угруповань;

7) міждержавних відносин.

На початок

ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ, СУСПІЛЬСТВА І ГРОМАДЯНИНА В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ПРОТИБОРСТВА

(Продовження, частина 2)

Частина ІІ. Висновки щодо стану розвитку системи законодавства України та пропозиції вдосконалення законодавчого регулювання системи забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства, громадянина та зовнішньої політики у сфері безпеки

Актуальність теми. У попередньому номері „Часопису” розпочатий цикл статей, присвячених результатам дослідження проблем теоретико-методологічного і політико-правового забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства, держави та політики безпеки в міждержавних і міжнародних відносинах в умовах інформаційно-психологічного протиборства.

У попередній статті даного циклу (Частина І, „Характеристика сучасної парадигми теорії інформаційної безпеки”) автором висвітлено сучасний стан і перспективи розвитку теорії безпекознавства та її важливої складової – теорії інформаційної безпеки. Було, зокрема, зазначено, що сучасне правове регулювання у сфері інформаційної безпеки в Україні буде тією чи іншою мірою торкатися закріплених у Конституції прав особи на інформацію, положень про демократичний устрій, плюралізм думок тощо, законодавства про інформацію, про забезпечення національної (насамперед, державної) безпеки, охорону державної та комерційної таємниці, діяльність засобів масової інформації, Інтернету, а також питань захисту інформації з обмеженим доступом.

Мета даної статті полягає у детальному визначенні рівня розвиненості та відповідності сучасним вимогам системи законодавчого забезпечення інформаційної безпеки людини і громадянина, українського суспільства, держави та зовнішньої політики Україна.

Завдання – проаналізувати, оцінити, визначити позитивні здобутки та недоліки в законотворчому процесі у сфері правового і законодавчого забезпечення розвитку сучасного українського суспільства і громадянина в умовах конкурентної взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх політичних сил, які беруть участь у визначенні та формуванні сучасних цивілізаційно-ціннісних преференцій українського суспільства та політики держави в політико-ідеологічній та інформаційно-психологічній сфері.

Авторським колектив, який представляє автор цієї статті, у період з 2007 по 2010 рр. у ході роботи над серією навчальних посібників і підручнику з інформаційної безпеки напрацьовано низку висновків, на підставі яких розроблені наступні:

1. Пропозиції загального характеру:

1.1. Уявляється доцільним об’єднання (інкорпорації чи кодифікації) нормативних актів, які регламентують інформаційну діяльність в Україні: Закони України „Про інформацію”, „Про телебачення і радіомовлення”, „Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, „Про захист суспільної моралі”, „Про рекламу”, „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, „Про інформаційні агентства”; підзаконні нормативно-правові акти, які стосуються питань ліцензування, державної підтримки ЗМІ тощо.

1.2. Пропонується трирівнева система кримінально-правового захисту інформаційної безпеки: 1) безпека інформації,

2) безпека від деструктивних інформаційних впливів,

3) забезпечення реалізації прав суб’єктів інформаційних відносин: 

Перший рівень − злочини, що посягають на безпеку інформації:

а) злочини, що посягають на безпеку інформації з обмеженим доступом;

б) злочини, що посягають на безпеку відкритої інформації;

в) злочини, що посягають на безпеку інформації, котра належить до об'єктів інтелектуальної власності, а також безпеку „ноу-хау”;

г) злочини, що посягають на безпеку інформації про особу.

Другий − злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів від інформаційних впливів: а) злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб’єктів від впливів за допомогою недостовірної інформації;

б) злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб’єктів від впливів за допомогою забороненої до поширення інформації;

в) злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів унаслідок приховування необхідної інформації.

Третій − злочини, котрі вчиняються в телекомунікаційному середовищі (так звані „комп’ютерні злочини”). Визначення родовим об’єктом інформаційних злочинів інформаційної безпеки в усіх трьох її складових дасть змогу урахувати перспективи видозміни інформаційних злочинів та появи їх нових видів, які посягатимуть на безпеку суспільних відносин та їх суб’єктів від інформаційних впливів.

1.3. Оптимізувати систему державного управління теле- і радіоінформаційною сферою (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний департамент зв’язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв’язку України). Системною відповіддю на зовнішню інформаційну агресію може бути створення міжвідомчого консультативного комітету „добровільної самоцензури ЗМІ” (на зразок британського Defence, Press and Broadcasting Advisory Committee — DPBAC — консультативного комітету з оборони, преси і теле-, радіомовлення). До складу Комітету доцільно включити вищих посадовців апарату розвідки, контррозвідки, правоохоронців (Прокуратура, МВС), виконавчої влади, а також провідних представників журналістського співтовариства і власників засобів масової інформації. Представників ЗМІ знайомлять з наявними інформаційними загрозами, тенденціями, офіційною позицією з найбільш гострих проблем з точки зору забезпечення національних інтересів. Після обговорення приймається колегіальне рішення у вигляді рекомендацій, виконання яких контролюється. Невиконання не передбачає прямої юридичної відповідальності, але зарубіжний досвід свідчить, що високий рівень представництва членів комітету забезпечує авторитетність рішень.

1.4. Як комплексний захід протидії комерціалізації ЗМІ реалізувати ідею створення громадського мовлення.

1.5. Пріоритетною аудиторією для внутрішньодержавного позитивного інформаційного впливу доцільно визначити представників ЗМІ та педагогічний склад ВНЗ, інших закладів освіти. Саме ці суспільні групи є неформальними лідерами та виразниками позицій у процесі формування громадської думки. Важливо також широко використовувати вже досить потужні можливості вітчизняних неурядових організацій (аналітичних, соціологічних центрів тощо). Логіка проста: якщо їх потенціал не використає українська влада — то це зроблять іноземці. Прикладів роботи виключно за іноземними грантами (отримання та аналіз інформації з усіх сфер) маємо достатньо.

1.6. З метою забезпечення фінансової незалежності ЗМІ передбачити державне фінансування тих із них, які пропонують інформаційні, аналітичні, навчальні та просвітницькі програми (останні здебільшого є нерентабельними).

1.7. Для забезпечення інформаційної безпеки суспільства та особи від деструктивних зовнішніх впливів (суб’єктом яких може виступати і власне держава) на законодавчому рівні передбачити функціонування незалежних аналітичних, дослідницьких, інформаційних організацій, наділивши їх відповідними правами й визнавши їх діяльність неприбутковою (що дозволить уникнути податкового тиску та забезпечити фінансову незалежність). Зазначену проблему доцільно вирішити шляхом прийняття окремого закону.

1.8. Під неурядовою організацією визнати громадську, незалежну, неприбуткову (некомерційну), дослідну організацію зі статусом юридичної особи, що вивчає різноманітні проблеми суспільного, державного життя, займається інформаційною діяльністю, спрямованою на лобіювання, здійснення впливу на владу шляхом подання обґрунтованих пропозицій, критики, проектів рішень.

1.9. З метою обмеження можливого деструктивного впливу іноземного елементу на діяльність вітчизняних неурядових організацій у законі про неурядові організації передбачити диверсифікацію джерел фінансування останніх та визначити обмеження (відсоткову межу) фінансування діяльності з іноземних джерел та на гранти інших держав й іноземних організацій.

1.10. Розглянути можливість поширення зазначених вище правил діяльності неурядових організацій і на представництва іноземних неурядових організацій в Україні: надати їм статусу юридичної особи, розширити національний режим фінансування (а отже й обмеження щодо частки фінансування).

1.11. Окремо передбачити обов’язкову участь громадян України в керівних органах неурядових організацій за схемою: керівник — українець, заступники — іноземці або керівник — іноземець, заступники — українці.

З метою забезпечення колегіальності при прийнятті рішень, демократичності в діяльності ЗМІ передбачити обов’язковість створення спостережної ради у ЗМІ, створених у формі акціонерного товариства (а це більшість телекомпаній та друкованих ЗМІ), навіть якщо кількість акціонерів — до 50 осіб (ст. 46 Закону України „Про господарські товариства”).

2. Пропозиції за напрямом захисту інформації з обмеженим доступом, пропонується:

2.1. Підготувати цілісний законодавчий акт або доповнити Закон України „Про інформацію” щодо захисту приватної інформації, у якому визначити поняття такої інформації, повноваження органів державної влади щодо захисту приватної інформації, права та обов’язки осіб щодо захисту власних інтересів стосовно приватної інформації, побудувавши його таким чином: розділ 1 — Загальні положення; розділ 2 — Перелік персональних даних як об’єкта захисту; розділ 3 — Перелік суб’єктів доступу до персональних даних та їх повноваження; розділ 4 — Режим охорони персональних даних; розділ 5 — Відповідальність за порушення законодавства про персональні дані.

У законопроекті необхідно визначити, що держава здійснює регулювання роботи з персональними даними в формах: ліцензування роботи з персональними даними, реєстрації баз персональних даних, сертифікації інформаційних систем персональних даних, укладення міждержавних угод щодо транскордонної передачі персональних даних.

2.2. Законодавчо закріпити поняття „службової таємниці”. При цьому необхідно внести зміни до Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. №1893.

2.3. Підготувати Закон України „Про участь України в міжнародному інформаційному обміні” з метою створення умов для ефективної участі України в міжнародному інформаційному обміні в межах єдиного світового інформаційного простору, захисту інтересів держави, а також законних прав й інтересів фізичних та юридичних осіб при здійсненні цього обміну. Об’єктами міжнародного інформаційного обміну відповідно до зазначеного закону мають бути: документована інформація, інформаційні ресурси, інформаційні продукти, інформаційні послуги, засоби міжнародного інформаційного обміну.

2.4. У цьому законі слід передбачити порядок передачі секретної інформації за кордон, запровадження обліку секретної інформації, яка передається іноземним державам та міжнародним організаціям і одержана від них, який би детально регламентував процедуру взаємного обміну таємною інформації між Україною та іноземними державами та міжнародними організаціями. Уніфікувати з країнами Європи категорії розмежування доступу до інформації.

2.5. У Законі України „Про інформацію" передбачити виключний перелік видів секретної (таємної) інформації, до якого віднести: державну, комерційну і банківську таємниці. Усі інші види інформації з обмеженим доступом слід відносити до конфіденційної інформації. Враховуючи важливість та складність проблеми, а також необхідність залучення до її вирішення всіх зацікавлених органів державної влади, доцільно обговорити питання можливої координації цієї діяльності РНБО України.

Безпекознавство – основоположний теоретико-методологічний науковий напрям та навчальна дисципліна в системі підготовки фахівців військових, правоохоронних відомств та спецслужб

Безпекознавство належить до суспільних наук. Це зумовлено тим, що її генеральним об’єктом є безпекознавчий дуалізм, тобто взаємодія двох протилежних тенденцій (позитивної і негативної). Саме зазначені протилежні тенденції є похідними робочими об’єктами дослідження.

Перейти к части 2

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДЕКВАТНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ

(Витяг із монографії „Правова система України в умовах сучасних національних та міжнародних тенденцій розбудови державності”)

(Початок, частина 1)

Завдяки досягненням науково-технічного прогресу, зокрема розвитку інформаційних технологій, людське суспільство на зламі тисячоліть досягло небачених раніше звершень, які суттєво вплинули на розвиток економічної, соціальної, культурної та інших його сфер. Водночас, й в цьому очікуваний парадокс прогресу, джерело забезпечення суспільного процвітання потенційно є й джерелом загрози як процвітанню, так й нормальній життєдіяльності суспільства взагалі. Одночасно інформаційно-технологічний прогрес породив безліч нових правовідносин у виробничій, господарській, цивільно-правовій, кримінальній, адміністративно-правовій, міжнародно-правовій сферах. Темпи розвитку зазначених науково-технічних і технологічних процесів в умовах сучасної глобалізації значно випереджають темпи розвитку правознавчої науки, що, у свою чергу, породжує значні проблеми у правовому регулюванні відносин у суспільстві, особливо у сфері забезпечення безпеки.

На початок

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДЕКВАТНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ

(Витяг із монографії „Правова система України в умовах сучасних національних та міжнародних тенденцій розбудови державності”)

(Продовження, частина 2) 

 2. Сутність категорії суб’єкта діяльності у сфері безпеки

Що стосується проблеми теоретичного визначення поняття категорії суб’єкта діяльності забезпечення і реалізації заходів безпеки. Автор вважає, що зазначена проблема достатньо складна і має розглядатися окремо. У контексті даного дослідження можна лише зазначити, що теорія безпекознавства визнає два рівні суб’єктів діяльності: перший (рівень генерального суб’єкта безпеки) – тих, що визначають відповідну політику, замовляють, організують і фінансують реалізацію безпосередніх заходів безпеки; другий рівень – виконавчих суб’єктів заходів забезпечення і реалізації заходів безпеки) [6]. У ситуації зниження ролі та місця держави у забезпеченні безпеки суспільства, коли серед учасників міжнародних відносин на глобальному рівні з’явилися юридичні та, навіть, фізичні особи, які за своїм потенціалом впритул наблизилися до рівня „суверена” (більшість ТНК є нині насправді державами в державі), Існує нагальна потреба у визначенні сучасних політико-правових критеріїв держави в якості „суверена” – генерального суб’єкта міжнародного публічного (владного) права Таким чином, суб’єкт міжнародних економічних відносин (СМЕВ), прирівняний до суб’єкта міжнародного публічного (владного) права (МПбП) і відповідно до міжнародного економічного права (МЕП), на думку автора даного підрозділу монографії, повинен мати докорінні відмінні риси (критерії), властиві лише „суверену”.